Сидячи взвичайній київській квартирі на 5 поверсі, важко згадувати і поринати в атмосферу, яка ще вчора оточувала мене з усіх боків…Важко сконцентруватися і пригадати найдрібніші деталі, котрі створили загальне, надзвичайне враження про те чарівне та загадковемісто – Львів.
Як і доводиться солідному авторові, але виключно за необхідністі, вставлю в своє письмо цитату,щоправда, не надто знаменитої людини. «Львів і дощ – то слова-синоніми»,сказала по моєму приїзду сестра. Вперше гостювала в галицькій столиці влітку ів перший же день зрозуміла, що київське та львівське літо – то дві паралельні пори року. Кожен львів"янин може гордо називатися живим гідромецентром, адже з першим ковтком ароматної пінистої чорної кави на сніданок, він виходить на балкончик, котрий приводить погляд до внутрішньго дворику. Взявши шматочок хліба, львів"янин не забуде пригостити вірних друзів міста – голубів; і, розкришивши крихти на землю, обов"язково, під воркотіння задоволених птахів, підніме чоло догори і погляне на небо. Небо,котре для звичайної людини здалося б безхмарним та сонячним, жителям Львова нашепче обідній дощ та попередить взяти парасольку. От і в день мого приїзду дощ зірвався три чи чотири рази, не дозволивши мені відчути себе повноцінним туристом. Тоді я вирішила, що це знак, знак що спророкував мені не ту стандартну львівську програму, до якої вже так звикла: музеї, театри, панорами з найвищих точок, а щось нове. Я подумала, що знаючи Львів не зовсім уже й погано, можна було б спробувати відчути на смак як воно – жити тут, просто ходити вуличками, вдихати дерев"яно-кавовий, старовинний запах міста… Ввечері я не пішла до пабу чи ресторанчику, я поїхала в Брюховичі (накшталт столичноїЗаспи чи Пущі). Там розлилися мальовничі озера, поруч з якими продаються ну вельми запашні львівські чебуреки. Варто лише було мені зайти у водойму, як почався дощ. Я спиною лежала на воді, дивилася на фігури із сірих, важких хмар,а небесні сльози падали на моє обличчя так, ніби плакала я… Але все хороше швидко закінчується і вже за годину було душно й спекотно в кам"яному місті левів.
Мундіаль, мабуть,не залишає байдужим нікого, принаймні, ті 3-4 тижні фінальної його частини. Але просто «небайдужими» назвати львівську частину сильної половини людства неможливо. Уже за півтори-дві години до матчу всі столики у кафешках і ресторанчиках, де транслюються футбольні події в ПАР, зайняті. Мужчини п"ють львівське пиво благородного бурштинового кольору з великих фірмових келихів,обговорюють результати вчорашніх матчів і пророкують долю команд, на гру яких будуть дивитися сьогодні. Про політику ані пари з вуст, та і Слава Богу! Я приєдналася до перегляду матчу Німеччина-Аргентина вже після першого тайму. На щастя, маю я одного вірного товариша-львів"янина, на гідство і компанію якого завжди можу розраховувати. А ще, увечері того ж дня, у мене сталося дежавю: відчула я себе Маргаритою з Булгаківської містичної книги, познайомишись із загадковим персонажем, схожим (прости Боже), на самого Воланда! Творив він неземні дива,розповідав непустословні історії, читав мене як розгорнуту книгу й давав цінні життєві поради. Близько одинадцятої він зник з мого життя так же спонтанно, як і з"явився.
Виснажена з дороги, я провалилася, як немовля, в міцний сон, що поніс мене широкими просторами безкраїх лугів, де я рвала з НИМ квіти, плела вінки для НАС, МИ сміялися,ВІН носив мене на руках, немов лісову мавку. Я пестила ЙОГО густе волосся, ВІН називав мене царицею і обпікав губи гарячими поцілунками. Пахло свіжовикошеною травою й ромашками, я гадала: «любить-не любить-любить…». Любив! Ми тонули в небесній блакиті, наші голоси зливалися із чистим запахом повітря і шумом синьоокого джерела…
Обожнюю свій будильник! Як завжди вчасно спускає мене із небес на землю, я згадую про себе і про нього в житті, про те, що поняття «ми» не існує. Застеливши постіль і чистячи зуби, я утішала себе : все буде в шоколаді!
Не уявляю я, хоч убийте мене, львівський ранок без кави. Її аромат привів мене до кухні, гаряча чашка зігрівала вічно холодні гіпотонічні руки й пальці, а через великі старовинні вікна, що виходять на схід, грайливо проривалися промінчики, вони оголосили настання неділі і гарної погоди (останнє я сама придумала, бо дощтого дня таки зірвався). Зібравшись, я поїхала до Раю. Вернісаж у Львові – це сотні вишиванок на будь-який смак, широкі полотна невідомих вуличних майстрів,творіння пензля яких так і виблискує на сонці; це речі виготовлені з дерева,глини, порцеляни, вовни, соломи та інших найнесподіваніших матеріалів, що радують око навіть банального флегматика. Люди жваво розглядають картаті вироби, торгуються, сміються , шарудять купюрами і задоволені виходять до головної вулиці, звідки немов мурахи розповзаються вузькими вуличками старого міста.
Того дня, за великим рахунком, нічого цікавого я не спостерігала: ввечері з нагоди іменин племінника у нас була святкова сімейна вечеря: переглядали чорно-білі світлини,ділилися спогадами, сміялися на повне горло , і це все «закріплювали» смачнющим тортом!
День третій,останній, був напевно, найцікавішим. Я наповнила його подіями, як келих червоним вином! Знаєте, не кожен день у моєму житті починається з гадання і загадкового блакитноокого короля, який мене, бубнову даму, переслідував протягом всього таїнства. Була кава, вишневий пиріг і дивне почуття свободи.Всі розійшлися на роботу, і я, як божевільна, одна в старовинній пустій квартирі уявила себе княжною, яка має збиратися на побачення до князя. Уявила,як би я у довгій сукні із тісно затягнутим корсетом та капелюшком у тон,спускалася б крутими сходами донизу. Там би на мене чекав кучер, карета, і двоє благородних коней білосніжного окрасу. Я би їхала під стукіт кінських підков,чоловіки-пішоходи знімали би переді мною капелюхи, а я би махала французьким чи німецьким віялом і планувала б похід до театру ввечері…
Але у зв"язку ізвідсутністю всього: починаючи з коней і закінчуючи князем, я вирішила таки повернутися у ХХІ століття. Швидка зачіска, легкий мейк-ап, суконька, туфельки,квартира під ключ і я уже у круговороті львівського казкового повсякдення. Вирішила просто блукати незнайомими вуличками, поглинати дух і атмосферу міста, зрозуміти його суть… Лавка. Запах гірко-солодкого тютюнового диму, кави із сусідньої кав"ярні… Інша лавка. Мама із сином годує крихтами пухкого пиріжка голубів. Чоловіки навпроти охоче грають в шахи. Дзвінкий дитячий сміх, красиві закохані пари з морозивом в руках, старенькі львівські аристократи в капелюхах і аристократки з парасолями, що захищають від сонця. А ще, я побачила ну дууууже красиву дівчину-міліціонерку: струнка фігура, строгі брюки, синя сорочка і головний убір, немов із голлівудського фільму, вона патрулювала одну із центральних вуличок. Дуже скоро була третя лавка, поблизу якої збулася моя давня мрія: я зустрілася із вельми приємною людиною, яку частіше можна(принаймні, у моєму випадку), побачити по телевізору. За 6 хвилин мій настрій піднявся на небачену висоту, я сиділа і, мабуть, посміхалася увесь цей час як ідіотка, але я не схиблена, я просто була щаслива! Обмінявшись декількома словами, зустріч скінчилася і я з подарунком у руках (дякую!) почимчикувала за кавою. Не випускала із рук ту подаровану річ, продовжувала посміхатися, немов ідіотка,шукала кавовий магазин і зовсім не зважала на натерті туфлями ноги: мені було все одно! Магазин я тоді так і не знайшла, додому приїхала без гостинчика.Ввечері знову зустрілася з львівським другом, його буйно-шибушною компахою і посміялася над місцевими жартами.
О першій ночі холодний вокзал провів мене до старого, як моя бабця, вагону. Нічне світло ліхтарів проникало через брудне віконце і манило вийти, лишитися, забути про повсякдення, проблеми, обов"язки…Вийти і створити свою казку. Казку у казці, бо по-іншому Львів називати не можна!
P.S. LOVE…

Коментарі: 0   Переглядів: 174   Група: Загальні